Впаду на груди рідної землі
І серцем її дихання відчую.
Відчую рани, болі і жалі.
Чи є той лікар, що все це злікує?
Цей тужний стогін лине з глибини,
І знову й знов мою тривожить душу.
Він народився з нашої вини –
Ми до землі були такі байдужі…
Ми брудом запоганили річки,
Розводим сміття замість зелен-саду.
І ліс стоїть, засмучений такий –
Ми більше нищимо дерев, ніж садим.
І чи весна надворі, чи зима,
Чи дощ іде, чи сніг останній тане –
Дими висять довкіл, немов туман,
Крізь них до неба погляд не дістане.
…Впаду на груди рідної землі
І прошепочуть тихо-тихо губи:
Ми тут живемо, а не десь в імлі.
Чому ж цю землю так безжально губим?
*
*
| 
